Logo

Айдар батальон
м. Київ, Харківське шосе, 156 [email protected]
+38 (044) 33-88-421, +38 (063) 678-44-86, +38 (067) 537-76-44

1530328_744253009028516_2022479662695946362_n

Дякую тобі, «Айдар».

157 Просмотра(ов) / 22.06.2015

       Якщо вже ми звинувачуємо ВСУ і добровольців в мародерстві, то для балансу і справедливості варто їм сказати спасибі! Тому що не можна всіх під одну гребінку: поки одні займаються злочинами, інші рятують життя. Про таких бійців і розповідає, що постраждала в результаті терористичного обстрілу «Градами» між брусками Хрящувате і Новосвітлівка луганський журналіст Ксенія Купріянова.

       Серпень 2014го.

       Ми вже кілька тижнів жили в підвалі, велися постійні обстріли в с. Хрящуватого Краснодонського р-ну Луганської області. Якось вранці, користуючись тишею, зайшли в будинок. Щоб щось взяти, діти захотіли пограти в свої іграшки. І тут в нас у дворі приватного будинку почалася інтенсивна перестрілка. Було нас в хаті п’ятеро: я, мама, мій цивільний чоловік, дві наші дочки. Звичайно, найбільше злякалися за дітей. Приховали, куди могли. Старшій 6 років, так вона з переляку під стільцем зіщулилася і вся сховалася під ним. Довго ныкались. Як раптом наш папка говорить бабусі: «Мама, я чую українську мову!». І вони вдвох вийшли у двір. Бійці «Айдара» заходили через наш город. Запитали, чи є підвал. Сказали, йти туди. Коли я проходила повз них, почула «Ховайте ваших діточок». Потім вони принесли нам їжі, води («Вам же дітей купати»). Будинок стояв відкритий, доступ до нього абсолютно вільний. У будинку була техніка, золото, гроші – все, що є в будинку небедствующих українців.

       Незнайомий айдаровец гойдається з дітьми на гойдалках.                                        кола

18 серпня 2014 р.

       Сусіди попросили «Айдар» вивезти нас. Йшли сильні бої. А у «Айдара» з транспорту – тільки БТР. Запропонували на броні вивезти. Ми побоялися, ясна річ. Довго з броні зняти? А ми з дітьми. Тоді вони запитали у ВСУ дві вантажівки. Як тільки дали, ми занурилися і поїхали. Була домовленість, що стрілки з тієї сторони пропустять мирну колону. А вийшло так, що почекали навпаки. Ми їхали в першій машині. 25 осіб. Після зустрічі з знаряддям гранатомета вижило 6. Я, чоловік, діти і двоє сусідів (одному перебило ноги, але вижив). Там загинула моя мама. Її навіть впізнати не змогли, поховали під номером.

       А ми дотягли дітей до окопу в полі і стали чекати. Ну, приїде хтось колись. Приїхали. Через 5 годин повз проїжджали айдарівці. Довезли до Новосвітлівки, там нам надали медичну допомогу. Нашого папку відразу відправили в госпіталь, йому трахею осколками пробило, потрібна була операція. А я з дітьми залишилася у Доктора. Потім знайшла його (хотіла подякувати) через подругу-волонтера з-під Херсона. Знайшла дивом. Тому що знала лише ім’я і позивний, і що в Афгані починав працювати. Залишилися ми у доктора. А вночі нас накрило. То чи град, то ураган. Я старшу розбудила, на підлогу з ліжка поцупила, а молодшу не змогла, накрила собою. І мені прилетіло 8 в спину і одне в голову, що спричинило кому. Бійці дітей в підвал спустили, мене винесли до доктора. Він став обробляти рани, а у мене почалися конвульсії. Реанімував, як зміг. Його і самого тоді поранило. І ми з ним поїхали в аеропорт. Під обстрілом, вночі, без світла. Доїхали. Там мене ще пооткачивали і відправили сан-авіацією в Харків, в нейрохірургію.

       Дітей бійці відвезли в Лутугине, в лікарні, з батьком вони там були. Що пам’ятає старша: коли їх вивозили, я вже була без свідомості. Боєць, проходячи повз, сказав мені: «Оксано, не бійся, твої дітки в порядку».

       І ось я в Харкові, мої Лутугине. І у них ніяких документів, все згоріло в машині. Чоловіка допитували, звичайно. А їм же до мене якось дістатися треба було. Представник військової комендатури дав їм 800 грн. на дорогу, 26 блокпостів проїхали. Доїхали до мене.

      Я це до чого? Давайте, хлопці, по-чесному. Звинувачуєте в мародерстві та інших гріхах – ось і «спасибі» сказати хочеться, коли є за що. Будемо людьми! Господь милостивий про мене – кращих посилає. І пишу я це виключно з метою подякувати всім, хто допоміг нам. Вони не зобов’язані були це робити і ніхто б їх ніколи не дорікнув, якщо б пройшли повз. Але вони цього не зробили! Респект і уважуха. І земний уклін.

 

Поділитися з іншими: